29-й BookForum у Львові. 6–9 жовтня зібрав українських і світових письменників та інтелектуалів: Маргарет Етвуд, Ніл Ґейман, Джонатан Літтель, Генрі Марш, Філіп Сендс, Ювал Ной Харарі та інші зірки літератури взяли участь у події онлайн чи наживо.
Книжковий форум без книжок
15 світових та 20 українських письменників та інтелектуалів. Місце проведення не розголошувалось до останнього, а журналістів просили не публікувати фотографії, які б розкривали локацію.
Всього сто гостей змогли наживо відвідати подію. В онлайні ж до форуму могли долучитись всі охочі, а записи збережено на ютуб-каналі BookForum. Більшість дискусій відбувалося англійською з синхронним перекладом українською. Цьогоріч партнером став британський Hay Festival — і події зі Львова транслювали наживо на його сайті.
«Наша мета — за допомогою культури пояснити іноземцям, що і чому зараз відбувається в Україні й з Україною» – команда називає цей BookForum «Фестивалем людей усвідомленої сили»
Традиційної ярмарки книжок не було, безпосередньо книжок на форумі майже немає. Більший акцент на дискусіях та усвідомленні того, що відбувається зі світом, з українцями, з митцями та письменниками.
Мистецтво під час війни.
На дискусії “Мистецтво в часи конфлікту” серед інших беруть участь дизайнерка Діана Берг, поет Артем Полежака та письменник Олександр Михед. Діана – двічі внутрішньо переміщена особа, з Донецька у 2014 і з Маріуполя зараз. Дім Олександра зруйнувала російська ракета, а батьки пробули в російській окупації три тижні, зараз він боєць Збройних Сил України. Артем передав для форуму відеозапис свого вірша. Читає його десь зі степів, де точаться бої.
Все, що у неї – солодке, солоне й терпке…
Все, що у мене –
Оцей ось щоденний треш.
Я автомату нарік ім’я,
Не питай, яке.
Як повернуся живий –
Точно женюсь.
Як повернуся…
Та ладно, всьому свій час.
Знаєш, здається,
Я уже не боюсь.
Завтра вставати рано.
Спи – то від нас.
Як бути письменником у світі, де щодня у твоїй країні стаються жахливі воєнні злочини? Де в будинок письменника потрапляє ракета, а видавництва закриваються, бо видавці – на фронті. Це питання постає у вступному есе Олександра Михеда. І потім ще багато разів під час Форуму.
Наводимо найважливіші уривки з есе “Мова війни”. Повну версію можна переглянути за посиланням.
Фото: facebook Oleksandr Mykhed
Про марність попереднього досвіду під час війни
На п’ятий день вторгнення я засинаю у промерзлому спортивному залі побіля сотні чоловіків, які за своїм бажанням і покликом серця вступили до лав Збройних Сил України. Ніколи не тримавши зброю до цього, не проходивши служби, я маю лише одне бажання – навчатися і бути корисним для моєї країни. Бо під обстрілами російських ракет всі мої попередні досвіди здаються мені зайвими й непотрібними.
Про смерть
Що таке життя під час повномасштабного вторгнення?
Це відчуття, що смерть постійно ходить поруч. Щодня з’являються повідомлення про співробітників, які загинули. Друзів друзів. Знайомих. Військових, чиї інтерв’ю дивилися напередодні. Фотографів. Журналістів. Цивільних. Мирних.
Як каже співачка Саша Кольцова: “В Україні ми знайомі з кожним загиблим через пару рукостискань, саме тому кожна смерть ранить”.
Про книжковий ринок під час війни
Що таке книжкова індустрія під час повномасштабного вторгнення?
Гинуть письменники, перекладачі, видавці.
Снаряди окупантів нищать склади видавництв.
Горять бібліотеки. росіяни спалюють українські книжки та зачищають книгозбірні від “ворожої” літератури.
Видавництва припиняють роботу. Частина нішевих видавництв, які заснували ветерани АТО, закриваються, адже співробітники у повному складі вирушають на війну.
Продажі летять у прірву. Книгарні лише нещодавно відкрилися. Дорожчає папір і поліграфічні матеріали.
Сотні книжок, що мали вийти цьогоріч, не побачать світ. Покоління авторів і авторок не прийдуть в літературу.
Тисячі вимушених переселенців, які, можливо, вже ніколи не будуть займатися літературою, перекладом, мистецтвом, бо їм необхідно виживати. Або ж просто заново віднаходити цінність своєї творчої роботи у цьому залитому кров’ю багряному тумані війни.
Про призначення мистецтва
Минає восьмий місяць вторгнення. Лише кілька тижнів тому я зміг знову почати читати. Ніби знову навчився ходити.
Під час повномасштабного вторгнення росії мені складно повірити в художню вигадку. Я не вірю в можливість ескапізму у вигаданий світ, коли твоя єдина реальність твого єдиного життя палає.
Мистецтво, звісно, може втішити.
Та у мистецтва нині є щоденне призначення – бути хронікером. Безжально фіксувати кожен злочинний крок, кожен вчинок російських окупантів.
Реальність нонфікшн, документальне кіно, в якому не може бути ні монтажу, ні навіть кольорокорекції.
Ми маємо вижити, аби свідчити і не дати забути про злочини росії.
Чим більше вони нас вб’ють, тим більше нас свідчитиме про їхнє зло.
Про урівняння жерти і насильника
Коли я пишу ці рядки, росія знову провела безглузді референдуми, оголосила мобілізацію і тисячі росіян, яких влаштовували десятки тисяч вбитих українців, знищені міста і війна, яку так комфортно називати “спецоперацією”, намагаються втекти від мобілізації. І трактування світом росіян, які підтримують анексію Криму, вважають так звані ЛНР та ДНР російськими територіями і десятки років мовчазно спостерігали формування тоталітарного рашизму, сприймання їх як “жертв війни”, “вимушених переселенців”, “жертв режиму” – це все урівняння жертв і насильника. Нівелювання трагедії українського народу, спричиненого діями тоталітарної росії.
Про росію
Бо якщо вже щось мене вчить це вторгнення – яким би песимістичними не були прогнози, росія завжди зробить ще гірше.
Фото: facebook Oleksandr Mykhed
